* * *
Я руцi, що била, – не пробачу –
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Нi зiтхань не маю, нi злоби.
Тiльки все у гордiсть замiнила,
Що тобою дихало й цвiло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але нaвiть за твою шпiцруту
Стрiл затрутих я тобi не шлю,
Бо не вмiю замiнять в отруту
Вiдгорiле соняшне – “люблю”.
ПОВОРОТ
Це буде так: в осiннiй день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання нашi душi зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
I те, що мрiєю було роками,
Все обернеться в дiйснiсть i можливiсть:
Нам буде сонцем кожний кущ i камiнь
У цi хвилини гострi i щасливi!
Подумать тiльки: нашi села й люди,
А завтра прийдемо до свого мiста!
Захоплять владно зголоднiлi груди
Своє повiтря, тепле та iскристе.
Та звiдкись сум зловiщий вiтер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… i до старої вишнi
не вийде мати радiсно напроти…
Душа з розбiгу стане на сторожi,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всi iншi душi – зимнi чи ворожi –
I всi глибокi помiж ними межi.
I часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло – стисне,
Коли над рiдним, тим же самим полем
Зависне iнша, незнайома пiсня.
Чекає все: i розпач, i образа,
А рiдний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось вiдразу,
Щоб далi йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межi.
Перейдемо убрiд бурхливi води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
I злитись знову зi своїм народом.
ВIДПОВIДЬ
О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках i з блискавками гнiву,
Вiйськовим кроком, з поглядом ловця
Iти завзято крiзь вогонь i зливу.
Ми ж ваша пристань – тиха i ясна,
Де кораблями – вашi збитi крила…
Не Лев, а Дiва наш вiдвiчний знак,
Не гнiв, а нiжнiсть наша вiчна сила.
Та ледве з ваших ослабiлих рук
Сповзає зброя ворогам пiд ноги,
Спиває нiжнiсть легендарний крук –
Жорстокий демон бою й перемоги.
I рвуться пальцi, довгi i стрункi,
Роздерти звички, мов старi катари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
I вдарить твердо там, де треба вдарить.
Та тiльки меч – блискучий i дзвiнкий –
Вiдчує знову ваш рiшучий дотик,
Нам час розгорне звиклi сторiнки:
Любов i пристрасть… нiжнiсть i турботи.
* * *
Махнуть рукою ! Розiллять вино!
Хай крикне хтось – хай буде завiрюха, –
Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!
А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя – вперте i смiливе,
Щоб знов життя – надовго чи на мить –
Розколихалось хвилею припливу.
Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.
I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги – так, як я умiю!
* * *
Гострi очi розкритi в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять…
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогоднi не можу спать.
Але завтра спокiйно встану,
Так, як завжди, без жодних змiн,
I в життя, як в безжурний танок,
Увiйду до нiчних годин.
Придушу свiй невпинний спогад.
Буду радiсть давати й смiх.
Тiльки тим дана перемога,
Хто й у болi смiятись змiг!
ПОДОРОЖНIЙ
Ти – тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.Могилянська
I
Вiдпочинеш, i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.
В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.
Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.
Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти – тобi навздогiн.
II
Догоряє, попелiє дивне щастя…
Зажурився день – замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям…
Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.
Прийдуть люди – не чужi, не випадковi, –
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, – холодна осiнь.
III
Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої – розквiтла китиця?
I чому це полум’ям i золотом
Кожна рiч в моiй кiмнатi свiтиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.
Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.
Залишайся. Щастя вип’ю келехом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе – зрадою.
* * *
Д.Д.
Наближається спогадів повінь…
В. Сосюра
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.
На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.
Весняне
Розцвітають кущі жасмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знаїти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюся, чи тож не ти …
І не вітряно і не хмарно,
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброжу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
У весняному моєму сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.
БЕЗ НАЗВИ
Д.Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли Твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай чиї натхненні весла
Темний беріг вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
