УКРАЇНА ПІСЛЯ ГОЛОКОСТУ:
до проблеми взаємовідносин радянської влади та євреїв Північної Буковини наприкінці Другої світової війни
Одним із найважливіших заходів влади, спрямованих на використання місцевого населення Західної України для досягнення військових, економічних та політичних завдань стало проведення масових, фактично тотальних військової та трудової мобілізацій. Буковинські євреї не були винятком.
Перші військові мобілізації населення України безпосередньо здійснювалися польовими військкоматами Червоної армії відразу ж після звільнення нею тих чи інших населених пунктів. Завдяки цьому вже навесні 1944 р. у ряді частин ІІ Українського фронту чисельність євреїв зросла порівняно з частинами інших фронтів. Так, якщо на І Українському фронті, війська якого діяли на заході УРСР (Галичина, Волинь), євреї (за підрахунками автора) не перевищували 0,6 – 1%, то в частинах ІІ Українського фронту, які просувалися південним заходом республіки (Буковиною, Трансністрією), їх кількість була значно вищою. Приміром, влітку 1944 р. у частинах 4-ї гвардійської армії нараховувалося до 1,5% євреїв [1]. Переважна більшість їх прибула саме з районів Північної Буковини та Молдови.
Після проходження армії за мобілізацію взялася місцева влада. Методи її проведення були доволі жорстокі й цілком відповідали сутності радянської тоталітарної системи. Військові і трудові мобілізації буковинських євреїв, так само як і всього місцевого населення, проводилися з безліччю порушень встановлених самою радянською владою законів: подекуди людей хапали просто на вулицях, час від часу їх витягали просто з ліжок під час нічних облав.
Звісна річ, ці заходи наштовхнулися на масовий супротив місцевого населення. Найбільш активна частина українського населення поповнила ряди УПА, десятки тисяч українських селян, уникаючи радянських мобілізацій, почали переховуватися в лісах, певна частини втікала до Румунії.
Як свідчить аналіз документів, активний і пасивний супротив мобілізаціям виявило й буковинське єврейство. Форми уникання призову до лав Червоної армії та на роботу до шахт Донбасу були різними: від відвертої агітації і протестів проти мобілізацій до підробки документів і переховування, а то і втечі поза межі України – передусім до Румунії.
23 травня 1944 р. лідер українських комуністів М.Хрущов із роздратуванням повідомляв Й.Сталіна про скупчення місцевого населення на шосе Чернівці – Батошани з метою виїзду з СРСР. ”Переважно, – зазначав він, – виїжджає єврейське населення, яке не бажає служити в Червоній армії. Воно хоче сховатися у румунських містах, де наші мобілізації не проводяться” [2]. Для припинення руху біженців Хрущов пропонував якомога швидше встановити кордон між Румунією та Україною [3].
Чимало місцевого єврейства просто переховувалося під час проведення радянських мобілізацій. За даними радянських органів у липні 1944 р. тільки в Чернівцях переховувалося від призову 1853 єврея, з яких 528 були затримані, а іншим вдалося перейти до Румунії [4].
Доволі поширеним серед місцевого населення, зокрема євреїв, стала в цей час зміна прізвищ на румунські, адже румун (як громадян країни – сателіта нацистської Німеччини) до Червоної армії не призивали. Нерідкими були спроби підкупу посадових осіб з метою уникнення призову, процвітала й підробка документів, що “відмазували” від військової чи трудової повинності. Так, у червні 1944 р. було заарештовано мешканця м. Чернівці М.Адлера (1922 р. народження), який показав, що в Чернівцях діяла група євреїв, яка виготовляла фальшиві документи і продавала їх єврейському населенню (такий документ коштував до 450 крб.) [5].
Відтак, мобілізації в Північній Буковині явно загальмувалися. Зокрема, в області з півмільйонним населенням на 8 травня 1944 року радянській владі вдалося відмобілізувати до армії лише 5495 чоловік – виключно українців [6]. Надалі, втім, ситуація почала змінюватися. В жовтні 1944 р., переважно завдяки силовим заходам кількість мобілізованих до армії в Чернівецькій області зросла до 61 711 осіб і становила 10% всього населення [7]. Можна припустити, що до Червоної армії потрапило до 5 тис. євреїв. Однак на загал радянська влада була незадоволена супутніми процесами, що виникали під час призову єврейського населення до армії. Зокрема, в одній із доповідних записок секретаря Чернівецького обкому І.Зеленюка йшлося про те, що мобілізації єврейства спонукали багатьох із них стати “на шлях відвертої боротьби проти радянського режиму”, що вони ”розповсюджують антирадянські наклепи і спрямовують свої зусилля на зрив заходів радянської влади, закликаючи євреїв переходити на бік німецьких і румунських окупантів” (очевидно, йшлося про заклики втікати до Румунії – В.Г.) [8].
У аналітичному документі НКВС УРСР “Про антисемітські настрої в Україні“, який був підготовлений влітку 1944 року, також повідомлялося про ухилення від військових та трудових мобілізацій в Чернівцях та інших містах “спекулянтсько-торговельного елементу з числа єврейського населення”. Це, зазначали аналітики з наркомату внутрішніх справ, було одним із факторів “обурення з боку неєврейських національностей, що нерідко набувало антисемітських проявів” [9].
Слід зазначити, що євреї дорікали радянській владі і вважали за антисемітизм те, що вона відмовилася визнати їхній особливий статус як жертв нацистського геноциду й прагне активно використати їх на фронті. Серед єврейської громади поширювалися думки про те, що радянський уряд змінив своє ставлення до євреїв порівняно з 1940-1941 рр. “Я вражений діями радянського уряду – висловлювався з цього приводу інспектор депо залізничної станції Чернівці Ругендорф. – Чому вони так брутально поводяться з населенням, чому без будь-яких підстав мобілізують, невідомо куди відправляють? Мені здається, що серед наших керівників є антисеміти і вони чинять такі прикрощі. Коли були німці, ми були зречені на смерть, а ось тепер, коли прийшла радянська влада, нас амністовано на тривале мордування. [10]”
За таких умов думка про еміграцію охоплювала широкі кола буковинського єврейства. Досить метафорично її висловив мешканець м. Чернівці доктор В.С.Резник: “Єврейське населення у зв’язку з мобілізацією до Червоної армії та залученням жінок до робіт стоїть на російському вокзалі і очікує на англійський потяг” [11] (тобто, очікує виїзду до Палестини, яка знаходилася під британським протекторатом – В. Г. ).
За повідомленнями радянських спецорганів сіоністські настрої серед єврейства дедалі посилювалися. Ще навесні 1944 р. прибулий до Чернівців з Москви письменник Якуб Шерф (Кон), назвавшись членом Єврейського антифашистського комітету (до якого насправді не належав) [12], узяв участь у складанні списків бажаючих виїхати до Палестини і США. Він також навідався до обкому партії з тим, аби висловити своє обурення з приводу мобілізацій єврейської молоді на Донбас і Урал. Письменник заявив, що, мовляв, мобілізованих єврейських дівчат використовують у радянському тилу як повій [13]. Між іншим, плітки такого роду активно поширювалися в той час у місті й подекуди призводили до драматичних випадків [14].
Основною причиною поширення таких настроїв радянське керівництво вважало сіоністське підпілля. Наскільки це останнє турбувало владу, красномовно засвідчує той факт, що “прояви сіоністських течій серед єврейського населення” розглядалися в одному ряду з діяльністю “українсько-німецьких націоналістів.”
З радянських документів можна побачити, що таке підпілля існувало на території області в період румунської окупації. Зокрема, йдеться про воєнізовану молодіжну організацію Бейтар, [15] інформацію про діяльність якої в Чернівцях надав радянським військовим спецорганам у березні 1944 р. керівник місцевого комуністичного підпілля Енгель (псевдонім “Василій”). Охарактеризувавши Бейтар як “антирадянську, фашистську, таку, що стоїть на платформі утвердження самостійної єврейської держави в Палестині”, Енгель назвав відомі йому імена членів молодіжної організації [16].
У ході розслідування було з’ясовано, що молодіжна сіоністська ревізіоністська ( така, що стояла на позиціях силового вирішення єврейського питання в Палестині) організація Бейтар дійсно діяла в умовах панування румунської влади. Вона нараховувала у своїх лавах до 150-200 осіб і мала свій центр у Бухаресті. Згідно з наданими Енгелем даними, члени Бейтару вели антирадянську пропаганду, відверто співробітничали з румунською розвідкою, складали списки на прорадянськи налаштованих євреїв, яких потім “здавали Сигуранці, за що остання і допомагала Бейтару [17]”.*
*Примітка редакції – це дуже цікавий і неоднозначний факт, за умови цілковитої довіри до СМЕРШ і НКВС. На нашу думку, це наочне перебільшення спецслужб.
Переважна більшість членів цієї організації встигла виїхати до приходу Червоної армії (переважно до Бухареста і Будапешта). Відтак СМЕРШ 1-ї танкової армії спромігся заарештувати лише двох підозрюваних у причетності до Бейтар – Ю. Зінгера (1922 р.н.), який визнав себе членом сіоністської організації, та С. Геллера (1904 р.н. ) – доктора юридичних наук, причетність якого до Бейтару так і не було встановлено [18]. Останній, як з’ясувалося, був адвокатом у Комітеті з надання допомоги незаможним євреям, що його було утворено в Чернівцях за особистою пропозицією румунського диктатора маршала Антонеску [19].
Втім, сіоністські настрої все ж не були серед буковинського єврейства переважаючими. Про надії єврейства відновити саме тут, на Буковині, своє культурне та релігійне життя свідчить, приміром, факт домагання Чернівецької релігійної громади відкрити у місті хесед – релігійну школу для підготовки рабинів на 150 осіб для хлопчаків у віці 13-14 років [20]. Як відомо, у другій пол. 40-их рр. у Буковині існувала одна з найбільших у Радянському Союзі єврейських релігійних громад, діяв один із небагатьох в СРСР єврейських національних театрів. Надалі з розмахом кампанії боротьби з космополітами з цими поступками євреям було покінчено.
Водночас частина єврейського населення брала найактивнішу участь у відновленні та затвердженні радянського режиму в регіоні. Зокрема, на початку 1945 р. у складі 212 винищувальних батальйонів, створених у 7 областях Західної України для боротьби з українським націоналістичним рухом, нараховувалося 365 євреїв [21] і, вочевидь, найбільше їх було в Чернівцях.
Однак, з огляду на нелояльність до радянської влади значної частини єврейського населення та в контексті загальної тенденції до українізації цього регіону, сталінський уряд починаючи з серпня 1945 р., провів ряд “трансферів” євреїв Буковини до Румунії. Загалом понад 20 тис. євреїв, тобто 40-45% від їхньої загальної кількості, емігрувало у перший повоєнний рік з Чернівецької області [22].
Владислав Гриневич,
к.і.н., ст. науковий співробітник
Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень (Київ)
Примітки
1. АМОРФ. – Ф.320. – Оп.4532. – Спр. 58. – Арк. 283.
2. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.23. – Спр. 937. – Арк. – 21.
3. Там само.
4. Там само. – Спр. 895.- Арк. 155-156.
5. Там само.
6. Там само. – Оп.83. – Спр.7. – Арк.74.
7. Там само.
8. Там само. – Оп.23. – Спр.895. – Арк.96.
9. Там само. – Спр.1363. – Арк.4.
10. Там само. – Спр.1057. – Арк.125.
11. Там само.
12. На прохання Єврейського антифашистського комітету до радянського уряду В.Молотов, а за його розпорядженням і Л. Берія звернулися у червні 1944 р. до М. Хрущова з листами, в яких пропонували вжити заходів щодо надання роботи й створення умов для життя євреям, які перебувають на терені Північної Буковини та Трансністрії. Проте в цьому напрямі мало що було зроблено //Там само. – Спр.3851. – Арк.3-5.
13. Там само. – Спр.1363. – Арк. 30-31.
14. У Шевченківському районі м. Чернівці шість жінок, намагаючись врятуватися від ганьби, вистрибнули з другого поверху військкомату. – Див.: Там само. – Оп. 75. – Спр.2. – Арк. 4.
15. Назва організації є абревіатурою (на івриті) від назви “Союз ім. Йосипа Трумпельдорфа”. Виникла вона на початку 20-х років під впливом заклику В.Жаботинського створити єврейську армію для захисту єврейського населення підмандатної Палестини. Напередодні Другої світової війни організація нараховувала у діаспорі до 100 тис. осіб і вважалася одним з найпотужніших молодіжних рухів за переселення до Палестини. Під час війни групи членів Бейтару брали участь у повстаннях проти гітлерівців у гетто Варшави, Вільнюса, Бєлостока. – Див.: Краткая Еврейская Энциклопедия. Иерусалим, 1976. – Т. 1.- С. 382-383.
16. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 23.- Спр. 932. – Арк. 34.
17. Там само. – Спр.1057. – Арк. 123.
18. Там само. – Спр.932. – Арк. 35 зв.
19. Там само.
20. Там само. – Спр. 1057. – Арк. 123.
21. Там само. – Оп.83. – Спр. 13. – Арк.43.
22. The Soviet ”Transfer” of Jews from Chernovtsy Province to Romania, 1945-1946. Introduced and annotated by Mordechai Altshuler // Jews in Eastern Europe. – 1998. – N2. – P.62. У свою чергу, етнічних українців сталінський режим повертав на батьківщину. Так, у 1944 році разом із відступаючими німецькими і румунськими військами пішли до Румунії з Чернівецької області біля 5 тис. українців і румунів, що опинилися в прифронтовій смузі. На цій підставі, вже у вересні 1946 р. МВС СРСР, з’ясувавши, що 250 українців працюють на лісопильному заводі у м. Броден, доручив уповноваженому у справах репатріації вжити необхідних заходів для повернення їх в СРСР. Див. : Державний Архів Російської Федерації. – Ф. 9401 . – Оп.1. – Спр.139.-Арк. 112.
