Стихотворения Олены Матушек

ДИКИЙ ВИНОГРАД

Крізь тишу тиш,

Крізь грому грізні рими,

Крізь сміх сльози і присмерки досад

Долає вись –

Невтримно, незборимо –

Зелена повінь –

Дикий виноград.

Чому він – “дикий”?

Ну хіба ж він дикий,

Коли зумів корінням осягти

Таке неспинне

І таке велике,

Невтолене жадання висоти!

Він ні піднять,

Ні підсадить не просить,

Йому усі підпори замалі,

Він за собою в небеса підносить

Кубічний метр власної землі.

Він так живе.

Йому дано збагнути

Крізь гіркоту невиношених грон

Цей захват –

Мов хлопчак, перемахнути

На поверсі крутому на балкон.

Зелене, неприборкане проміння

З усіх шпарин

Всепереможно б’є…

Собою зігріваючи каміння,

І нам закам’яніти не дає.

***

А душі заростають, мов стежки,–
М’який спориш, жоднісінького сліду, —
Коли по них не ходять навпрошки
Ні радості, ні сумніви, ні біди…

Я ж над усе ціную битий шлях
Із тополиним сяйвом на обочинах,
В натомлених від спеки споришах,
Колесами й ногами потолочених,

Де кожен день до обрію важкий,
Але по вінця в нім стрімкої повені…
І душі заростають, мов стежки,
Якщо вони нікуди не спрямовані.

***

Це теж – Дніпро.
У склянці чаю
Його розхитує рука.
Це теж – Дніпро.
Без крику чайок
У форму втілена ріка…
… Ну як же так?
Я ж добре знаю,
Що ти ось поряд хлюпотиш?
А я до тебе – не встигаю,
Беру тебе по склянці лиш.
А що та склянка?
Навіть спраги
Вона не здатна загасить?
А ти ж мені потрібен справжнім
Рікою,
Морем, що бурлить,
Що хвилі хлюпає на берег,
Що глибиною аж ляка,
Де на піску, мов на папері,
Кладе слова вітрів рука.
Мені потрібен ти не всує
Таким – однісіньким, одним,–
Де у щоденні так сумує
Душа за голосом твоїм,
Вона сумує і не знає,
Ізвідки та печаль гірка.
… У кожнім серці протікає
Своя озвучена ріка.

***

Вмирають поети,
Лишаються вдови,
Втікають Пегаси –
Порожнє сідло.
Лишають на щастя
Маленьку підкову,
Немов недописану
Літеру “О”…

Лишаються вдови
Між холоду літер,
Скупих телеграм
І пекучих безсонь.
Кружля над судьбою
Самотності вітер,
Навік погасивши
Живильний вогонь.

О, як же натхненно
І як терпеливо
Були вони жрицями
Цього вогню!..
Всі бачили тільки
Поезії диво,
Вони ж їй себе
Віддавали по дню.

О, як вони вміли
Чекать і мовчати,
Від протягів часу
Вогонь берегти.
Усе розуміти –
Не все помічати
І все до краплиночки
В серці нести.

Лишаються вдови.
Стихають промови,
Лиш рими нетлінні
Летять звідусіль…
І цокають, цокають
Часу підкови –
У скронях,
У серці,
В чутливій сльозі…

***

Коли вже айсберг дня розтане
У морі тиші за вікном,
І, скаламучене зірками,
Схитнеться неба чорне дно,
Коли безсоння, ніби птиця,
Вночі крильми прошелестить,
Із сном облишивши свариться,
Душа сідає за листи…
Ну, як живете, любі друзі?
Чи устигаєте встигать?
Чи спотикаєтесь на тузі
Колись відпалених багать?
Чи доросли уже до себе,
А чи стомилися рости?
Чи відчувають корінь стебла,
А крона – безмір висоти?
Чи помічали ненароком,
Спинившись серед суєти,
Як з кожним роком,
З кожним роком
Все довше й довше йдуть листи?..

***

Живуть на світі половинки –
У половинок тихий крок,
І половинчасті в них вчинки,
І половинчастість думок.
В їх напівдушах – напівболі
І навіть напівпочуття,
Свої куценькі напівдолі
Вони сприймають за життя.
Вони сміються напівсміхом,
І правду ріжуть, та… навпіл,
І критикують напівтихо,
І захищають з напівсил.
Їх так, буває, вродить густо –
Скриплять гілки усіх дерев…
Та половинок навіть гусінь,
Їх навіть гусінь не бере…

***

ДУШІ

– Ну що їй треба?
Що, скажи, їй треба?
Є день. Є ти.
Є жар твоїх очей.
Є все, що може бути.
Що ж іще?
Здобутків? Злота?
Слави? Слова?..
– Неба…