Оригинал материала находится по адресу:
poetry.uazone.net/pavlik.html
ЖІНКА-ІКАР
Жінка-Ікар летить довше,
бо легша.
Повітря її підіймає і, пірвана вгору вітрами,
підноситься без надії, усміхнена, мов ґейша —
а потім падає важко униз,
мов камінь.
ПАДУЧІ ЗОРІ
З рамен твоїх я бачу розкіш тремтячого неба…
Впала зірка. І друга, і третя. Епідемія у безодні!
Мов земля стала небом сьогодні
і зіркам перенестися треба.
ФОТО
Коли щастя я мала і доторк
твого тіла, і землю всю мала,
а лишилося тільки фото,
то — це мало, це — дуже мало…
КОРОВИ
Усміхнені, байдужі і здорові
кружляєте довкола. Ремигає
так череда — вдоволені корови —
біля когось, хто на хресті вмирає…
НАЙКРАЩИЙ СОН
Вчора знову приснився неждано
мій улюблений сон — незрівнянний! —
що пливу — не в воді, а в повітрі.
Люди в сні про це зовсім не знають,
бо закон притягання вивчають —
знань і поступу горді арбітри.
Сидимо, попиваємо каву,
і розмова у нас нецікава,
про панюсю якусь там сердиту…
Враз, розбивши таріль без спонуки,
скачу з крісла, здіймаючи руки,
і вікном вилітаю відкритим.
Небо грає туркусом, алмазом —
знизу вигуки чую щоразу,
що несе мене чорт понад дахом!
Вже майдан весь юрбою покрило:
свічки світять і палять кадило —
бачу лиця, поблідлі від жаху.
Відпливаю далеко-далеко,
струмінь вітру відштовхую легко,
і сміюся з дурної парафії —
Гордість серце тверде моє гріє,
що ніхто з них цих штук не уміє —
всі стоять лиш, як на фотографії.
На верхів’ях дерев спочиваю,
ніби ангел, у хмарах літаю…
Поліцаї щось знизу голосять.
Найновішим я плаваю стилем,
грудьми дихаю, повними сили,
ластівки відгортаю з волосся.
Потім я здоганяю пілота,
що у нього до штук є охота,
що літає комітьголовою.
Зачіпаю літак, мов сирена,
і ось чую вже сильні рамена
— це пілот мене тягне з собою.
Не цілуй, не цілуй так, пілоте,
обійнявши в скаженому льоті,
щоб зашвидко не впасти на землю.
В тебе темне, солодке обличчя,
аскетичне, мов з середньовіччя,
під крилом твоїм щастя надземне.
Уночі, повернувшися пішки,
мов нічого — присяду я нишком
біля лaмпи, в затишші домашнім…
Всі сидять, урочисті страшенно,
не говорять ні слова до мене,
споглядають значуще, із кашлем.
СВІТОВІ
Цей світ є для мене і я для світу,
що моє серце вагою пригнітив,
немов непритомний коханець.
Уся віддаюсь у безжурнім полоні,
хоч він несе смерть мені у долоні,
мені, найвірнішій з коханок.
Скарби різноликі, метеликів крила
кладе перед мене на мить, що наспіла,
аж знову розкине їх вітер.
Цілую уста многоусті, жадані:
в обіймах, прошу, говори про кохання,
аж вічно засну я, мій світе.
