Оригинал материала находится по адресу:
…З ПОРОГА СМЕРТІ…
Письменники України – жертви сталінських репресій
Григорій ЕПІК
Епік Григорій Данилович народився 17 січня 1901 року в с. Кам’янка під Катеринославом у сім’ї робітника. Закінчив сільську школу. З 1916 р. працював у залізничних майстернях, конторщиком на складі. За участь в антигетьманському повстанні був вигнаний з роботи. 1919 р. став добровольцем Першого Ново-Московського повстанського полку, брав участь у революційних подіях.
На початку 1920 р. вступив до більшовицької партії і став працювати у ревкомі Кам’янки. Згодом переїхав до Полтави, був інструктором політпросвіти, секретарем та головою повітового виконкому. З 1922 року — в культвідділі окружкому КП(б)У, а потім — у губкомі комсомолу. У 1924—1926 роках Г. Епік — головний редактор видавництва «Червоний шлях» та ДВУ в Харкові. Навчався в Інституті марксизму-ленінізму. З серпня 1933 року — на творчій роботі.
Григорій Епік брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», згодом примкнув до групи Хвильового ВАПЛІТЕ. У червні 1934 р., під час партійної чистки, виключений з КП (б) У із таким формулюванням: «На протязі довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії».
Основні творчі здобутки письменника — кілька повістей і романів, що засвідчують його духовну еволюцію. Найпомітніші з них є повість «Восени», де виведено тип комуніста-переродженця, який безкарно владарює у житловому кооперативі, та роман «Без грунту». В ньому письменник гостро таврував пристосуванців — «папероїдів», які виробили систему свого існування: цілковита покора дужчим і нещадне знущання над слабшими. В романі «Перша весна» (1931) Епік зумів правдиво показати фактичний опір селянства насильницькій колективізації. Проте в 1932 році він видав прокомсомольський роман «Петро Ромен», де оспівував зростання радянської технічної інтелігенції.
Арештований 5 грудня 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії і уряду. Виключення з партії, арешт на п’ятий день після вбивства Кірова духовно надломили письменника. На противагу заарештованим одночасно з ним у Харкові В. Шдмогильним, М. Кулішем, які тривалий час відкидали надумані звинувачення, Г. Епік одразу визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий.
На початку 1935 року багатьох письменників вразив лист Епіка на ім’я наркома В. Балицького, в якому письменник розкаювався за злочинні наміри всієї групи і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Цього листа на пленумі Правління Спілки письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У Постишев. Як засвідчують документи, засуджений до 10-річного ув’язнення спільним вироком на 17 чоловік Г. Епік був відправлений для відбування покари на Соловки.
Листи письменника з концтабору до дружини переповнені фальшивим пафосом, довжелезними списками класичної літератури, яку він буцімто читає в години дозвілля, а також натхненно працює над книжкою новел «Соловецкие рассказы», котра, на його думку, «принесла б дуже багато користі і мала б надзвичайний успіх». Рукопис цієї книжки Епік згодом надіслав до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших».
Проте ніякі запобігання не полегшили долі письменника. В цьому незабаром переконався і сам Епік. В книзі «Українська інтелігенція на Соловках» С. Підгайний згадує, як бадьорий письменник раптом «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу Чека», відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі…»
В жовтні 1937 року його справу, як і інших українських письменників і митців, несподівано переглянула «трійка» УНКВС Ленінградської області і винесла новий вирок — розстріл. Вирок був виконаний 3 листопада того ж року.
Реабілітований Григорій Епік посмертно, в 1956 р., постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР.
Котова Олена Костівна (літературний псевдонім — Олена Журлива ) народилася 24 червня 1898 р. в м. Сміла на Черкащині в багатодітній сім’ї сільського вчителя. Закінчивши початкову школу, дівчинка екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві (за конкурсом атестатів), який закінчила 1922 р. із званням кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.
1914 р. майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь в демонстрації в день відзначення пам’яті Т. Шевченка.
Природа щедро обдарувала Олену Журливу : в молодості вона чудово співала і гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929—1930 рр. її було запрошено до столичної Харківської опери. Та все ж головним її покликанням була поезія. Віршувати вона почала рано: перший вірш «Чогось нема, чого — не знаю» побачив світ в «Рідному краї», коли юній поетесі виповнилося лише 11 років, а перша збірка поезій «Металом горно» вийшла друком в 1926 р. Вона друкує свої поезії в різних антологіях, підручниках, журналах «Глобус», «Червоні квіти», «Червоний шлях», «Більшовик», «Кадри» тощо. На тексти поезій Олени Журливої композитори Козицький і Косенко створюють пісні.
Через чотири роки після виходу першої поетичної збірки побачила світ друга книжка віршів «Багряний світ». В ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки і свою радість втілює у пристрасні рядки: «В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг…»
Та невдовзі їй довелось гірко розчаруватися і вгамувати свої почуття. Приголомшливі сфальсифіковані судові процеси над вигаданими «ворогами народу» із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Оті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: невдовзі з незалежних від Олени Журливої причин настала тривала вимушена перерва в її творчій і громадській роботі. Олену Журливу було арештовано 1938 р. в Москві. Кілька місяців тривало слідство, і лише 26 квітня 1939 р. Особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки. Заслання тривало до 1944 року. Довідкою, виданою Котовій О. К. ( Олені Журливій ) першим спецвідділом НКВС СРСР 21 березня 1946 р., засвідчено, що 23 листопада 1942 р. вона відбула покарання і вказана судимість разом з усіма пов’язаними з нею обмеженнями знята з письменниці постановою Особливої наради при НКВС СРСР 4 березня 1946 р.
27 лютого 1957 року в зв’язку з реабілітацією президія СПУ поновила Олену Журливу у рядах Спілки письменників з 1934 року і сприяла виданню збірки її вибраних поезій. Згодом вийшли ще кілька книжок її віршів: «Земля в цвіту», «Червоне листя», «Хто знає, як рік минає», «Голуби», «Ой літечко, літо», «У нашої Наталі», «На зеленому городі». Більшість із них укладені з давно написаних поезій. З концтаборів поетеса повернулася із вкрай підірваним здоров’ям і останнє десятиліття була прикута до ліжка тяжкою недугою.
Померла Олена Журлива 10 червня 1971 року в Кіровограді.
